29-30 вересня 2026 року виповнюється 85 років від початку масових розстрілів у Бабиному Яру.
Київ, вересень 1941-го. Місто лише кілька днів під окупацією, а на стінах уже з’являються оголошення: всім євреям з’явитися до вказаного місця з документами, цінними речами й теплим одягом. Люди йшли, вірячи, що їх переселяють. Йшли родинами, з дітьми й літніми батьками. Дорога вела до яру на північно-західній околиці міста.
За два дні, 29 і 30 вересня, нацисти розстріляли там, за їхніми ж документами, понад 33 тисячі київських євреїв. Це один із найбільших одноразових злочинів Голокосту на території Східної Європи. Але Бабин Яр на цьому не закінчився. Упродовж двох років окупації тут убивали військовополонених, підпільників, ромів, пацієнтів психіатричної лікарні, заручників, звичайних киян. Загальну кількість жертв історики оцінюють у сотні тисяч, і про точну цифру ми, ймовірно, ніколи не дізнаємося.
Найстрашніше, що зі злочином намагалися стерти і пам’ять про нього. У 1943 році, відступаючи, нацисти змусили в’язнів спалювати тіла, щоб приховати сліди. Радянська влада десятиліттями не називала жертв євреями, а на місці трагедії планували побудувати парк і стадіон. Лише у 1976 році з’явився пам’ятник «радянським громадянам», а меморіальну менору відкрили вже в незалежній Україні, 1991 року.
Сьогодні Бабин Яр для нас не лише сторінка історії. Це нагадування про те, до чого приводять ненависть, байдужість і мовчання. Це застереження, що жоден народ не застрахований від дегуманізації, якщо суспільство вчасно не скаже «ні». І це особливо болісно відчувається тепер, коли Україна сама живе в реальності війни, а 1 березня 2022 року російська ракета влучила в район самого меморіалу.
Пам’ять не повинна мовчати. Поки ми знаємо імена, говоримо правду про злочини та передаємо цю правду наступним поколінням, жертви Бабиного Яру не стають лише цифрами в історичних документах. Їхня пам’ять залишається частиною нашої спільної відповідальності – пам’ятати, називати зло своїм іменем і не дозволяти йому повторитися.