25 травня 2026 року виповнюється рівно сто років від дня, коли на паризькій вулиці обірвалося життя людини, яка уособлювала боротьбу України за незалежність. Симон Петлюра — Голова Директорії УНР, Головний отаман військ і флоту — загинув від кулі радянського агента. Але його справа не загинула разом із ним.
Петлюра прийшов у політику через культуру. Відрахований із семінарії за організацію несанкціонованого концерту на честь Шевченка, він став журналістом, редактором, арткритиком. У часи жорсткої царської цензури засновував підпільні друкарні, редагував українські журнали в самому серці імперії — Москві. Він розумів: народ, позбавлений слова, — народ приречений.
Коли прийшла революція, він узявся за зброю. Організовував українську армію, вів її в бої проти більшовиків, підписував союзи, рятував державність навіть тоді, коли це здавалося неможливим. На еміграції не склав рук: продовжував видавати журнали, керував урядом УНР у вигнанні, вірячи, що Україна ще повернеться до себе.
Радянська пропаганда десятиліттями малювала з нього злодія і погромника. Та документи свідчать про інше: саме за Петлюри в уряді УНР діяло Міністерство єврейських справ, їдиш отримав статус офіційної мови, а єврейські громади були представлені у владних структурах.
Сьогодні, коли Україна знову воює з тим самим ворогом, постать Петлюри набуває особливого звучання. Його іменем названо бригаду, що тримає фронт. Його символ — тризуб — на однострої кожного українського воїна. Його слова про єдність як умову перемоги не втратили актуальності ні на день.
Пам’ятати Петлюру — значить розуміти, звідки ми і куди йдемо.
