Є дати, які не просто відзначають — їх проживають. 23 травня — День Героїв України — одна з таких. Не свято у звичному розумінні, а момент зупинитися і згадати тих, хто заплатив найвищу ціну за те, щоб ми могли жити у своїй країні, говорити своєю мовою і вчитися у своїх закладах.
Герой — це не обов’язково людина без страху. Це людина, яка діє попри страх. Яка знає, що може не повернутися, і все одно йде. Серед таких були козаки Івана Мазепи і вояки Симона Петлюри, бійці УПА і захисники Крут. Серед таких — наші сучасники, які у 2014-му першими стали на Майдані і на Донбасі, і ті, хто у лютому 2022-го не виїхав, а взяв до рук зброю.
Деяких з них ми знаємо на ім’я. Про інших не знаємо нічого — лише те, що вони були. Що трималися. Що не зрадили.
День Героїв — це і про нас. Про те, яку спадщину ми отримали і що робимо з нею. Здобувачі освіти, викладачі, співробітники коледжу — кожен з нас є частиною цього ланцюга. Хтось із наших випускників уже на фронті. Хтось волонтерить. Хтось просто чесно робить свою справу — і це теж внесок.
Україна не скорилася не тому, що їй пощастило. Вона не скорилася, бо в кожному поколінні знаходилися люди, готові стати на її захист. Сьогодні — день, коли ми дивимося їм в очі і кажемо: «Ми пам’ятаємо. Ми гідні».
Слава Україні! Героям слава!
